В 11-му класі відбулась презентація видань, присвячених злочину проти українського народу в 1932-1933 роках. Життєві розповіді простих людей захоплюють трагізмом та вірою. «Марія»У. Самчук і «Расколотое небо» С. Талан - саме ті книги,які допомогають підліткам краще розуміти страшні часи Голодомору. 
Учні прослухали вірши сучасних українських поетів, які розповідають про ті трагічні події.
Голодомор
Я йшов малий дорогою пустою,
Гукав тихенько маму, озирався,
Мені крутило ніженьки від болю,
Долоньками від вітру прикривався.
Самотні круки низько пролітали,
Я бачив їхні очі ненаситні,
Вони на мене скоса поглядали
І щось кричали зовсім непривітно.
Мені так важко! Мамо, де ти, мила?
Де ж той хлібець свіженький і пахучий?
Так хочу я, щоб ти мене зігріла,
І щоб минув цей час, як сон страшнючий.
Чому все так змінилося, рідненька?
Чому нас тільки двоє залишилось?
Чому навколо все таке тихеньке?
Де люди? Мамо, ти ж не загубилась?
Я бачив, що матуся йшла цим полем,
Я знаю, що знайду її! Я знаю!
І вже не відпущу саму ніколи!
Вона десь поряд! Серцем відчуваю!
О милий Боже, я Тебе благаю -
Допоможи зустрітися із нею!
До неба свої ручки піднімаю.
Порадуй мене ласкою Твоєю!..
Казала мама, щоб чекав я вдома,
Просила не виходити із хати,
Казала, щоб не відчиняв нікому...
Хтось вибив двері - мусив я тікати.
Я мчав городом поміж бур'янами
І бачив дядька, що спішив за мною,
Я перебіг в кущі, що між ярами,
А дядько впав і щось кричав від болю.
Я не ставав, тікав аж до стежини,
Якою мама хліб пішла шукати,
Іду назустріч, страшно щохвилини.
Знайти би неньку! Все б їй розказати!
Втомився. Треба трішки відпочити.
А як засну? Як розминуся з нею?
Ні! Буду йти! І біль буду терпіти!
Зустрінуся з матусею своєю!
Вдивляюся у шлях такий далекий -
Мені здається, ніби постать бачу,
Напружувати очі так нелегко,
Боюся, що за мить впаду й заплачу.
А серце б'ється швидше - це ж матуся!
Іде повільно і в руках торбинка!
Щасливий! Богу дякую, хрещуся,
Я дочекався маму і хлібинку!
Біжу! Вона дивується, радіє,
Цілує і дає кусок скоринки,
Голівку мою гладить, ручки гріє,
Мені так добре - я ж іще дитинка.
Смакую вправно, сили набираюсь,
Розказую про втечу - мама плаче.
В село не можна. Місто нас чекає.
Ми зможемо! А як тепер інакше!..
І ти вкуси, матусю, хліба цього,
Бо так змарніла і така худенька,
А нас чекає довга ще дорога,
Поїж зі мною, ластівко рідненька!
Матуся усміхається і плаче,
Мене до себе ніжно пригортає,
Я чую її серденько гаряче.
Ми житимемо! Я це відчуваю!
Ховаємо в хустину кусень хліба
І молимося Богу в синє небо,
Щоб обминали нас, нужденних, біди,
Бо до весни нам дотягнути треба!
Прощаємося із селом безслівно.
Воно за чорним полем причаїлось,
Там рідні душі сплять усі спокійно...
Лиш я і мама в світі залишились.
За руки ми тримаємося міцно.
І наша сила голод переможе!
Сміється в небі сонечко привітно.
Бог милосердний! Він нам допоможе!
Автор - Ірина Мучичка
Голод – не тітка...
Голод – це лихо...
Голод вбиває повільно і тихо...
Ходить, загляне в кожнісіньку хату...
Бідні ці землі, що були багаті...
Бідне це небо, дивитись не хоче –
В нього впирають заплакані очі...
Бідне село розіп’яте, безсиле –
Голодом, наче нагайками, били...
В чому провина дитини, що плаче,
Бо лиш у сні бачить хліба окрайчик...
В чому вина того бідного люду?
Мор хоч не знали, проте – не забути...
Наче у полудень губляться тіні,
Тануть мільйони в моїй Україні...
Бідний народ, що без хлібної крихти...
_________________________________
Пам’ять яку про той голод зберіг ти?
Свічку запалиш, молитися, може?
Хлібом лиш тільки ми їм не поможем...
(с)Вікторія Бричкова-АбуКадум
Немає коментарів:
Дописати коментар